Альбер камю чума українською повністю

(Переклад Анатоль Перепадя)

Якщо вільно зобразити ув'язнення

через інше ув'язнення, то й вільно

зобразити будь-який реально існуючий

предмет через щось зовсім неіснуюче.

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194. року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя,— словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з'являються кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку.

Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це придивитись, як тут працюють, як тут кохаються і як тут умирають. У нашому містечку, може, це вплив клімату, все це затісно переплелося і робиться з тим самим гарячковим відсутнім виглядом. А то знак, що люди нудьгують і намагаються завести собі звички. Наші співгромадяни працюють багато, але тільки для того, аби забагатіти. Вони цікавляться передусім комерцією і, головне,— дбають, як самі кажуть, про зиск. Звісно, їм не чужі й прості радощі, вони люблять жінок, кіно й морські купання. Проте вельми розважливо відкладають ті втіхи на суботній вечір і на неділю, а в інші дні тижня силкуються заробити якомога більше грошей. Увечері, покидаючи контори, вони сходяться о домовленій годині по кав'ярнях, гуляють тим самим бульваром або сидьма сидять собі удома на балконах. Замолоду їхні бажання несамовиті й скороминущі, а в зрілому віці обмежуються товариствами гравців у кулі, бенкетами у складок та клубами, де ріжуться в карти на гроші.

Мені можуть заперечити, що так воно ведеться не тільки в нашому місті і що зрештою наші сучасники всі такі. Справді, сьогодні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і як потім за грою в карти, у кав'ярнях та за балачками гайнують час, що їм лишився на життя. Та все ж є такі міста й краї, де люди здогадуються про існування чогось іншого. Загалом їхнє життя від того не змінюється. Але здогад усе-таки проблиснув, і то вже добре. А от Оран, видно, місто, що ніколи ні про ще на здогадується, себто місто цілком сьогочасне. Тому нема потреби уточнювати, як у нас любляться. Чоловіки й жінки або надто швидко пожирають одне одного в так званому акті кохання, або у них поступово складається звичка бути вдвох. Між цими двома крайнощами середини майже не буває. І це теж не така й дивина. В Орані, як і деінде, через брак часу та бездумність люди хоч і кохають, проте самі не знають про це.

Зате куди оригінальніше інше: смерть тут пов'язана з деякою морокою. А втім, морока — це не те слово, доречніше було б сказати незручність. Хворіти завжди неприємно, але є міста й краї, які підтримують нас у хворобі і де можна якось дозволити собі розкіш послабувати. Хворому потрібна ласка, йому хочеться мати якусь підтримку, і це річ цілком природна. Але в Орані все вимагає доброго здоров'я: і примхи клімату, і розмах ділового життя, убозтво оточення, короткі сутінки й непевної вартності розваги. Хворий там по-справжньому самотній. Як же доводиться тому, хто лежить на смертній постелі, немов у глухій пастці, за мурами, що репаються від спеки, тоді коли увесь люд по телефону або за столиками в кав'ярнях розмовляє про угоди, морські фрахти й дисконти? І ви зрозумієте тоді, якою незручною може стати смерть, навіть у наші часи, коли вона приходить туди, де завжди посуха.

Кілька цих зауваг, мабуть, дадуть досить чітке уявлення про Оран. А втім, не треба нічого перебільшувати. А слід ось що підкреслити — пересічний вигляд міста і пересічний плин життя. Але варто тільки завести звички, і дні попливуть легко. Оскільки ж місто сприяє саме набуттю звичок, то ми маємо право сказати, що все складається на краще. Звичайно, під цим оглядом тутешнє життя не надто захоплює. Зате нам не відомо, що таке безладдя. Та й наші співгромадяни, щирі, приязні й завзяті, завжди викликали у подорожніх цілком заслужену пошану. Це аж ніяк не мальовниче місто, позбавлене зелені й душі, починає здаватися осідком спочинку і зрештою присипляє. Одначе задля справедливості додамо, що прищепили його до незрівнянного краєвиду, воно стоїть серед голого плато, оточеного світлими пагорбами, над вельми мальовничою затокою. Ось тільки шкода, що стоїть воно затиллям до тієї затоки, тому моря нізвідки не видно, завше його доводиться шукати.

Після всього сказаного ви легко погодитесь: наші співгромадяни ніяк не могли чекати випадків, що сталися навесні цього року; як зрозуміємо згодом, вони були провісниками цілої низки подій незвичайних, що їхню хроніку ми наміряємося тут подати. Факти ці одним здадуться вірогідними, іншим, навпаки, неймовірними. Проте хроніст не може зважати на такі суперечності. Його завдання лише сказати: "Так було", якщо він знає, що так воно й було насправді, якщо випадки безпосередньо торкнулися життя всієї людності і, отже, є тисячі свідків, котрі поцінують у душі правдивість його розповіді.

Зрештою, як ви скоро дізнаєтесь, оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зібрати деякі свідчення і якби лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Власне, це і дало йому змогу виступити в ролі історика. Зрозуміло, що історик, бодай тільки аматор, завше має документи. Має їх і оповідач цієї історії: насамперед власне свідчення, потім свідчення інших, оскільки через свою роль йому довелося вислухати звіряння всіх дійових осіб цієї хроніки, нарешті, папери, що потрапили йому до рук. Він наміряється черпати з цих джерел, коли вважатиме за слушне, і використати їх так, як йому заманеться. Він наміряється також. Але чи не пора облишити розумування та застереження і перейти до самої оповіді? Про перші дні слід би розповісти докладніше.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затявся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.

Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перекрутився на місці і, кволо писнувши, упав додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.

Думав він не про щура. Вигляд крові навернув його думкою до свого клопоту. Дружина лікарева слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію в гори. Як він і просив, ідучи, вона лежала в їхній спальні. Так вона готувалася до завтрашньої втомливої подорожі. Вона усміхнулась.

— А я почуваюся дуже добре,— мовила.

Лікар подивився на обличчя, повернуте до нього в світлі нічної лампи. Дарма що змарніле від хвороби, обличчя тридцятилітньої жінки здавалося юним, може, через оту всепереможну посмішку.

— Спробуй заснути, як можеш,— сказав він.— Об одинадцятій приїде доглядальниця, і я відвезу вас обох на дванадцятигодинний поїзд.

Він торкнувся губами вологого чола. Усмішка проводжала його до дверей.

Назавтра, сімнадцятого квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ґанку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Очевидно, їх прищекнула якась саморобна пастка, бо всі були заюшені кров'ю. Воротар Ще з хвилину постояв на порозі, тримаючи щурів за лапки і сподіваючись, що винуватці зрадять себе якоюсь новою вихваткою. Проте нічого такого не сталося.

— Гаразд, начувайтеся,— пообіцяв Мішель,— я їх застукаю!

Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об'їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір'я.

Першого хворого він застав у ліжку, в покої, що виходив на вулицю і правив воднораз за спочивальню та їдальню. Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним на ковдрі стояли два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих. Його дружина принесла таз.

— А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? — запитав старий, поки Ріє робив йому укол.

— Правда,— підхопила жінка,— наш сусід трьох підібрав.

Старий потер собі руки.

— Лізуть, їх по всіх смітниках повно, це на голод!

Ріє переконався, що про щурів говорить цілий квартал. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому.

— Вам телеграма,— сказав Мішель.

Лікар поцікавився, чи не бачив він знову щурів.

— Е ні,— відповів воротар.— Тепер я пильную, самі розумієте. І ці паскудники бояться.

Телеграма повідомляла, що завтра приїжджає мати Ріє.

Таємниця смертельної мавпочки

Фільмів про невідомий вірус, який понівечив життя планети, в історії кіно сила-силенна. Усі вони зазвичай належать до масового розважального кінематографа, тож надто аналізувати їх немає потреби. Тим більше що вони приблизно про те саме: як нова біда висвітлює всі пороки людства. Якщо й зосереджувати увагу на якихось кінострічках, то радше на таких, де інтенсивні стрілялки йдуть у парі зі спробами поставити собі й глядачеві екзистенційні питання. Таких фільмів небагато.

Сьогодні кіноіндустрія зазнає найболючіших збитків. Ще б пак, кіномистецтво дороге й техномістке, це вам не кисть-фарба-мольберт. Скасування фестивалів один за одним — то не тільки позбавлення себе й людей свята кіно, а й удар по всій кіноіндустрії. Продюсери напевне вже зараз прораховують збитки від скасування фестивалів. Закриваються театри, переносяться вернісажі. Венеційську бієнале відклали на невизначений термін. Каннський кінофестиваль, здається, перенесли на кінець червня — початок липня, але більшість убачає в цьому невиправданий оптимізм. Якщо його все-таки скасують або перенесуть ще далі, то скасують і найбільший каннський кіноринок. Саме там, а не на зірковій доріжці, вирішується доля світового кінематографа. На цьому ринку, точніше на дорогих віллах Лазурового берега, і підписують масштабні угоди, які визначають подальший розвиток кінематографа.

Світ зійшов з рівної дороги. А разом з ним дещо зійшла й культура, завмерла, немов узяла час на роздуми: чи не пошукати їй якихось нових шляхів? Бо ці щось надто старі, заїжджені.

У літературі

Поза всяким сумнівом, уже сьогодні найспритніші майстри пера засіли за романи чи сценарії про епідемію. Ти смієшся — опинитися в гущі голлівудських подій! До певного часу всі чітко знали: будь-яка епідемія — це голлівудська вигадка, у житті насправді такого не буває. Мине хвиля, відновиться життя — і з’являться на світ фільми про те, як надзвичайна ситуація з вірусом у добрих людей виявила дуже добре, а в поганих — дуже погане. І будуть у тих фільмах розлучені коханці, і обов’язковий добрий спецназівець, і обов’язковий поганий спецназівець, і боягузливий генерал, який перший утік на карантин, і шляхетний генерал, який нікуди не втікав, і врятовані діти, і красиві дівчата, що розгледіли в колишніх коханих козлів, а в знехтуваних шанувальниках — Данко. І будуть заявки на фільми, у яких захочуть показати байдужість влади та її брехливе лицемірство, помножене на загальний безлад і невміння діяти в критичній ситуації, але на такі фільми вже грошей не вистачить.

До певного часу всі чітко знали: будь-яка епідемія — це голлівудська вигадка, у житті насправді такого не буває. Мине хвиля, відновиться життя — і з’являться на світ фільми про те, як надзвичайна ситуація з вірусом у добрих людей виявила дуже добре, а в поганих — дуже погане

Ці найбільш значущі твори про епідемії — три різні моделі поведінки у хвилини загальної небезпеки. Ти можеш бути спостерігачем, фіксувати перебіг хвороби та робити висновки лише в думці, непомітно для оточення. Можеш упасти в запій за накритим столом, відпустивши страх і горе. А можеш згадати, що в усі часи мистецтво та культура — найліпші лікарі. І якщо вони не здатні вилікувати тіло, то зміцнять дух, і тоді тілесні страждання здаватимуться не такими гнітючими.

Може статися, що всім нам найближчим часом належить зробити вибір: за якою моделлю жити у світі бурхливого вірусу.

Помилка Святого Севастіана

Наполеон тут ну чисто Ісус, який лікує стражденних. Як відомо, Бонапарт не заразився, але евакуювати чумних солдатів не було можливості, і він наказав у вигляді ліків дати їм отруту.

Певна річ, навіть малий відсоток того, що створили художники, письменники на тему епідемій, перелічити неможливо. Як усякий суворий катаклізм, будь-яка пандемія струшує мізки людства, змінює глобальне ставлення до світу, до себе самого, до проблем — коли важливі стають прохідними й навпаки. Можна з певною часткою цинізму твердити, що якби не було пандемій і мільйонів смертей від них, то людство втратило б потужний стимул для розвитку мистецтва.

План

• 1. Історія створення роману, тематика та проблематика твору.
• 2. Жанр, фабула, символічність назви.
• 3. Система образів у романі:
  • а) лікар Ріє;
  • б) Жан Тарру;
  • в) Раймон Рамбер;
  • г) Жозеф Гран;
  • д) отець Панлю.
• 4. Антигуманна та аморальна позиція Коттара та старого астматика.
• 5. Місце роману "Чума" у світовій літературі, його ідейна спорідненість з творами української літератури, з іншими видами мистецтва.

Завдання для підготовчого періоду

• 1. Повторити поняття "есе", "хроніка", "притча", "натуралістична" та "символічна" деталі.
• 2. Визначити, прокоментувати деталі з символічним навантаженням.
• 3. Скласти цитатну таблицю для характеристики образів: ГЕРОЇ // ХАРАКТЕРНІ РИСИ // СТАВЛЕННЯ ДО ЧУМИ
• 4. Добрати заголовки до кожної частини роману, так щоб вони відтворювали обидва плани - реалістичний і символічний.

• 1. Камю А. (Матеріали до вивчення творчості) // Всесвітня література. - 1999. - № 3. - С. 21.
• 2. Камю А. // Всесвітня література. - 2004. - № 4. - С. 52-55.
• 3. Волощук Є. Духовні й художні здобутки літератури екзистенціалізму. // Зарубіжна література. - 2000. - № 20 (180). - с.
• 4. Горідько Ю. Вивчення творчості А. Камю // Зарубіжна література. - 2005. - № 3 (403) - С. 5-16.
• 5. Лобода О. П. "Єдине, що важливо, - це бути людиною" Урок за романом А. Камю "Чума". 11 кл. // Зарубіжна література. - 2000. - № 1. - С. 13-18.
• 6. Марченко Ж. "Абсурд життя - це зовсім не кінець, а лише початок" (Ж.-П. Сартр) (за романом А. Камю "Чума") // Зарубіжна література. - 2005. - № 3 (403). - С. 17-20.
• 7. Нагорна А. Ю. Осягаючи творчу манеру письменника крізь призму його філософських ідей. На матеріалі роману "Чума" А. Камю // Всесвітня література. - 2005. - № 6. - С. 61-64.
• 8. Попович М. Бунтівливий Камю // Зарубіжна література. - 1998. - № 20 (84).
• 9. Токманъ Г. А. Камю: діалог письменника і філософа з іншими та із самим собою // Зарубіжна література. - 2001. - № 5 - С. 51-54.

Інструктивно-методичні матеріали

Найбільш визначним з художніх творів, написаних Камю, вважався його роман "Чума". Твір писався під час Другої світової війни і був опублікований вже після її закінчення, в 1947 році. Окремі фабульні мотиви і відгуки творчого задуму роману зустрічалися й у інших творах Камю, зокрема у збірці новел "Літо", у драмі "Калігула" та "Стан облоги". Помітну роль у формуванні творчого задуму роману відіграли й ті побутові деталі та спостереження, які запали в уяву письменника під час його перебування в Орані. Одним із таких яскравих вражень, зокрема, став образ "котячого дідка", який неодноразово згадував у романі і який мав реальну життєву основу: чудернацького старигана, який підманював котів, а потім плював їм на голови, Камю справді бачив на одній з вулиць Орану. Перший варіант назви твору появився в 1941 році: "Чума, або Пригода (роман)". Тоді ж Камю почав інтенсивно вивчати літературу, тематично пов'язану із характером творчого задуму. Камю працював над романом дуже ретельно, поступово розширивши коло персонажів, задіяних у сюжеті. Від одного варіанта рукопису до іншого змінились і плани письменника щодо композиційної побудови твору, деяких його фабульних мотивів і жанрової форми.

Жанр роману визначали як притча - це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору, це інакомислення. У притчах зосереджена певна моралізаторська ідея. Це - своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам. За жанром - роман-попередження, роман-пересторога. Хроніка датована досить точно - 194. рік. Це Друга світова війна. У цей час слово "чума" можна було почути де завгодно. "Коричнева чума" - так говорили про фашизм, та й зараз говорять. Крізь записи хроніки вимальовувався образ "історичної чуми". У романі чума ототожнювався з війною.

"В мире всегда была чума, всегда была война. И однако ж, и чума, и война, как правило, заставали людей врасплох". Отже, Чума - Війна - Зло - Абсурд.

"Чума" - це книга про тих, хто не підкорився, а не про тих, хто здався, книга про смисл існування, яке відшукувало серед безглуздого існуючого.

СИМВОЛІЧНІСТЬ НАЗВИ

Метафізичного зла, невіддільного від буття

Трагічної "долі людської", бо зло нездоланне

Образ Чуми поставив перед героями такі запитання:

• 1. Що таке життя?
• 2. Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?
• 3. Що значить людське щастя?
• 4. Що значить релігія?

Експозиція твору - хроніка тяжкого року в Орані. Пройшовши крізь міські ворота слідом за очевидцем того, як одного дня тут раптом вилізли з підвалів тисячі пацюків і спалахнула епідемія чуми, читач потрапив у сумні квартали, випалені сонцем.

Зав'язка - суперечка доктора Ріє з колегами і чиновниками, які не бажали глянути правді в обличчя і визнати, що вони мають справу з чумою.

Розвиток дії - створення санітарних дружин, спроби Рамбера втекти з Орана, досягнення чумою своєї вищої точки.

Кульмінація - винахід вакцини і врятування перших хворих.

Розв'язка - зняття санітарних кордонів, прихід до Орана першого потягу, смерть дружини лікаря, Ріє біля помираючого Тарру.

Фінал роману відкритий. Мабуть, через те, що знищити чуму неможливо, оскільки за певних умов вона знову повернеться

Фабульну основу роману склала розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглася у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, самотності і страху смерті. Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подано в їх послідовному часовому перебігу, при цьому навіть розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу. А саме: усі події, викладені у романі, розгорталися протягом одного року. П'ять частин, з яких складався роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксували усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявила свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охопили друга і третя частини роману, - це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени - у четвертій частині роману - показано, як поступово епідемія стабілізувалася, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількості своїх щоденних жертв. Нарешті на кінець грудня епідемія повністю зійшла нанівець.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка велася від особи оповідача і достатньо скрупульозно і послідовно фіксувала усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися вчинити цьому страшному лихові мешканці містечка. На перших сторінках роману цей оповідач не розкриває свого імені, але далі ми дізналися, що це один з головних героїв твору - лікар Бернар Ріє.

Образ лікаря став одним із центральних у творі. В романі він виступив як один з "літописців" - розповідачів, очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Він походив із родини робітників, у нього смертельно хвора дружина, дбайливо ставився до виконання своїх лікарських обов'язків. Моральну позицію

Ріє визначив абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розумів власну обмеженість і всю безперспективність боротьби з чумою і незважаючи на це без будь-яких вагань включився у цю боротьбу і боровся до кінця. Він здатний і на самопожертву, але у виконанні своїх обов'язків не бачив нічого героїчного.

Лікар розумів, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини герой вбачав у тому, щоб не зламатися перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хоча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існування кожного.

Жан Тарру - це також один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець чуми. Для нього чума - це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії, визнавши людське життя зачум-леним, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що внесло в життя людини страждання і смерть. Герой став на боротьбу з чумою, організувавши в місті санітарні дружини. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишала дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціював рішучі заходи, спрямовані на боротьбу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману розповів історію свого життя, яка пояснили його поведінку і характеризувала його світогляд. Дитинство і юнацькі роки літописця склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокурора і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу хлопцю довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах.

З того часу він зненавидів світ, в якому люди вбивали один одного, безглуздий світ жорстокості і насильства, який від того часу асоціював для нього з чумою, а стан людини, що визнала правомірність і зверхність над собою такого стану речей - зачумленим.

Раймон Рамбер - паризький журналіст. Він приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан міста і, можна сказати, випадково потрапив до карантину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольованого міста. У Парижі на нього чекала кохана жінка, і заради щастя з нею готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої закликав Ріє. Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу появилися в нього не від страху. До втечі його спонукало кохання, яке він вважав найбільшою цінністю у житті. Але, незважаючи на те, що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишатися байдужим до страждань ближнього.

Моральна позиція Рамбера також виявилася співзвучною поглядам Ріє та Тарру, але, на відміну від них, він прийшов до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.

Жозеф Гран уособлював світ "маленьких людей", посягання і думки яких не сягали далеких філософських узагальнень. З роману дізналися, що через відсутність коштів не отримав диплома, який би засвідчував його освіту. Коли запропонували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, погодився. З тих пір упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Він - людина безбарвна і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівався її повернути і написав роман. Гран, для якого недосконалість світу асоціював виключно з невпорядкованістю власної долі, включився у боротьбу проти чуми без пафосних декларативних заяв, розглядав її як закономірне продовження своєї повсякденної, рутинної роботи.

Отець Панлю - герой-ідеолог - посів у романі особливе місце. Теза про абсурдність світу для нього принципово неприйнятна. Тому чуму, як джерело безладдя, священик у перших своїх проповідях співвідносив з карою Божою, що її насилало небо на грішників.

Не всі герої твору виступили як ідейні однодумці. Контрабандист Коттар поділив тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізованого чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовували, оскільки виправдовували його діяльність і практично і теоретично. Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачумленості, який охопив місто, немовби вирівняв його з іншими мешканцями Орана. Саме з цих причин чума для нього - не загроза, а швидше - моральна союзниця, яка виправдала його дії і внесла сенс в його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас нужденного своєю самотністю вона обернула на спільника. Бо він явний спільник, спільник, задоволений своїм становищем. Герой - співучасник усього, що підмічав: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ. Коттар розумів, що повага і зацікавленість, яку виявили до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечив контрабандними товарами, тимчасова і зумовлена лише станом їхньої спільної зачумленості.

З цих причин (персональної зачумленості у світі, який прагнув позбавитися чуми) намагався позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкривав вогонь по перехожих, які в кінці роману раділи позбавленню міста від чуми.

Старий астматик - Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у романі. Хворий дідок, старий ядушник, як його назвав у романі оповідач, відносився до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей насправді дивний настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявилося, що свої безглузді і комічні вчинки кожного разу аргументував своєрідною життєвою філософією. Як вірити жінці, він ще замолоду мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогулянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції - далі подорожувати йому було не до снаги - і першим же поїздом повернувся додому. Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим способом життя, що за релігією перша половина людського життя - це сходження, а друга - спуск; коли почався цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларував позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постали перед суспільством. Філософія ядушника - це доведена до логічного кінця концепція "стороннього", абсурдизована позиція людини, що не визнала сенсу життя через його абсурдність, і зрештою довела власне існування до стану повної безглуздості.

Відголоски роману "Чума" можна зустріти і в українській літературі, де під поняттям "чума" зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як "Марія" Уласа Самчука, "Жовтий князь" В. Барки, "Сад Гетсиманський" І. Багряного.

Автомобіль марки Facel-Vega був розбитий ущент, Мішель Галлімар помер через кілька днів.

У 1980-му чеський письменник і перекладач Ян Забрана (1931–1984) написав у своєму щоденнику, що смерть Камю не була випадковістю.

Сталінська програма точкових убивств за кордономом, найвідомішою жертвою якої став Лев Троцький, тривала і при Хрущові. 12 жовтня 1957 року агент КДБ у Мюнхені убив юриста і публіциста Лева Ребета, 15 жовтня 1959 року – Степана Бандеру. Відомо, що за перебігом цих спецоперацій стежив Хрущов. В обох випадках КДБ намагався видати вбивство за нещасний випадок: причиною смерті Ребета спершу назвали інфаркт, а подробиці стали відомі лише після того, як убивця, агент КДБ Богдан Сташинський, нагороджений за свої злочини орденом Червоного прапора, втік у 1961 році на Захід.

Відтак, якщо вірити версії, викладеній у книжці Кателлі, через три місяці після вбивства Степана Бандери жертвою операції, настільки ж ретельно розробленої КДБ, став Альбер Камю.

Мотиви [КДБ] для замахів на життя Ребета і Бандери очевидні, але чому Камю? Зрозуміло, що лауреат Нобелівської премії дратував радянську владу не лише тим, що критикував розжалуваного на той час Шепілова.

Незважаючи на цю критику, Джованні Кателлі переконаний у тому, що зробив правильний висновок. Ось що він розповів в інтерв'ю Радіо Свобода:​

– КДБ організувало безліч убивств за кордоном, і російські спецслужби продовжують убивати людей, але все-таки важко повірити, що Хрущов схвалив в 1960 році замах на життя знаменитого французького письменника. Навіщо це йому знадобилося?

– Камю, після його дискусії з Сартром довкола СРСР і ГУЛАГу, був у ці роки об’єктом агресивної критики з боку французької компартії. Крім того, СРСР був украй роздратований лютою міжнародною кампанією, яку проводив Камю, обурений радянським вторгненням в Угорщину. Він безпосередньо засуджував міністра закордонних справ Шепілова, який, як пише Ян Забрана, і віддав наказ його знищити. Якщо вірити заявам Вержеса, план ліквідації, підготовлений завчасно, був приведений у дію перед візитом Хрущова до Франції, щоб для новонародженої радянсько-французької дружби не було ніяких перешкод.

– Які були політичні погляди Камю?

– Камю був по суті анархістом, і його роздуми на політичні теми в основному публікувалися в анархістських журналах. Він був розчарований ситуацією в Радянському Союзі і різко критикував гулагівську систему, в той час як Сартр захищав СРСР.

Яскрава журналістська і політична діяльність Камю йшла на декількох фронтах: він писав про радянське вторгнення до Угорщини, про ситуацію у французькому Алжирі, про фашистську диктатуру Франко в Іспанії. Він нажив собі впливових ворогів, і багато хто міг бути зацікавлений в його усуненні.

– Як технічно був організований замах?

– За словами Яна Забрани, в якого було джерело, близьке до радянських спецслужб, спеціальним інструментом була пошкоджена шина автомобіля, в якому Камю їхав із Галлімаром, щоб вона трісла на великій швидкості. Автомобіль був потужним, а Галлімар любив їздити швидко.

– У 1960 році поліція сумнівалася, що це був нещасний випадок?

– Поліція, як виглядає, не проводила розслідування і відразу зупинилася на версії нещасного випадку; вважалося, що шина трісла без стороннього впливу. Однак один із молодих друзів Камю, який зараз живий, повідомив мені, що він одразу запідозрив замах, і на похоронах Камю багато хто, в тому числі видавець Cahiers du Sud Жан Баллар, відкрито говорили, що аварія була підлаштована. Але в ту пору, в силу панування Сартра і компартії на культурній сцені, ці голоси не були почуті.

– Чи існують документи, що підтверджують вашу версію, чи ж ви маєте в своєму розпорядженні лише непрямі свідоцтва?

– Версія, викладена в книжці, заснована на свідченнях; поліцейські дані підтверджують, що аварія сталася через шини, це і стверджував Забрана. Свідчення Вержеса дуже важливе, він був повністю інтегрований у комуністичні кола і не був зацікавлений у наклепі на Радянський Союз.

– Вам вдалося встановити, хто міг бути інформатором Забрани?

– Я обговорював це питання з вдовою Забрани, і ми вибрали трьох осіб – усі вони їздили в Москву і мали серйозні зв’язки.

– Як почалося ваше розслідування і чи триває воно зараз?

– Я завжди був переконаний, що Камю, дуже дорогий для мене письменник, був убитий, проте я не був упевнений у тому, хто був винуватцем, оскільки Камю, виступаючи на політичні теми, нажив собі багато ворогів. Я думав про французький або алжирський мотив. Алжирський Фронт національного визволення погрожував йому смертю.

Коли я прочитав записки Забрани, я почав розслідування, поступово дійшовши висновку, що свідчення дуже обґрунтовані, і вирішив написати книжку. Потім, під час презентації книжки в Мілані, відомий італійський юрист, який дружив із Вержесом, надав мені своє свідчення, я продовжив розслідування, і з’явилися нові розділи, представлені в аргентинському та французькому виданнях.

Оригінал публікації – на сайті Російської редакції Радіо Свобода