Альбер камю твір на тему чума

Роман представляет собой свидетельство очевидца, пережившего эпидемию чумы, разразившейся в 194. году в городе Оране, типичной французской префектуре на алжирском берегу. Повествование ведётся от лица доктора Бернара Риэ, руководившего противочумными мероприятиями в заражённом городе.

Чума приходит в этот город, лишённый растительности и не знающий пения птиц, неожиданно. Все начинается с того, что на улицах и в домах появляются дохлые крысы. Вскоре уже ежедневно их собирают по всему городу тысячами, В первый же день нашествия этих мрачных предвестников беды, ещё не догадываясь о грозящей городу катастрофе, доктор Риэ отправляет свою давно страдающую каким-то недугом жену в горный санаторий. Помогать по хозяйству к нему переезжает его мать.

Первым умер от чумы привратник в доме доктора. Никто в городе пока не подозревает, что обрушившаяся на город болезнь — это чума. Количество заболевших с каждым днём увеличивается. Доктор Риэ заказывает в Париже сыворотку, которая помогает больным, но незначительно, а вскоре и она заканчивается. Префектуре города становится очевидна необходимость объявления карантина. Оран становится закрытым городом.

Однажды вечером доктора вызывает к себе его давний пациент, служащий мэрии по фамилии Гран, которого доктор по причине его бедности лечит бесплатно. Его сосед, Коттар, пытался покончить жизнь самоубийством. Причина, толкнувшая его на этот шаг, Грану не ясна, однако позже он обращает внимание доктора на странное поведение соседа. После этого инцидента Коттар начинает проявлять в общении с людьми необыкновенную любезность, хотя прежде был нелюдимым. У доктора возникает подозрение, что у Коттара нечиста совесть, и теперь он пытается заслужить расположение и любовь окружающих.

Сам Гран — человек пожилой, худощавого телосложения, робкий, с трудом подбирающий слова для выражения своих мыслей. Однако, как потом становится известно доктору, он в течение уже многих лет в свободные от работы часы пишет книгу и мечтает сочинить поистине шедевр. Все эти годы он отшлифовывает одну-единственную, первую фразу.

В начале эпидемии доктор Риэ знакомится с приехавшим из Франции журналистом Раймоном Рамбером и ещё довольно молодым, атлетического сложения человеком со спокойным, пристальным взглядом серых глаз по имени Жан Тарру. Тарру с самого своего приезда в город за несколько недель до разворачивающихся событий ведёт записную книжку, куда подробнейшим образом вносит свои наблюдения за жителями Орана, а затем и за развитием эпидемии. Впоследствии он становится близким другом и соратником доктора и организует из добровольцев санитарные бригады для борьбы с эпидемией.

С момента объявления карантина жители города начинают ощущать себя, словно в тюрьме. Им запрещено отправлять письма, купаться в море, выходить за пределы города, охраняемого вооружёнными стражами. В городе постепенно заканчивается продовольствие, чем пользуются контрабандисты, люди вроде Коттара; возрастает разрыв между бедными, вынужденными влачить нищенское существование, и состоятельными жителями Орана, позволяющими себе покупать на чёрном рынке втридорога продукты питания, роскошествовать в кафе и ресторанах, посещать увеселительные заведения. Никто не знает, как долго продлится весь этот ужас. Люди живут одним днём.

Рамбер, чувствуя себя в Оране чужим, рвётся в Париж к своей жене. Сначала официальными путями, а затем при помощи Коттара и контрабандистов он пытается вырваться из города. Доктор Риэ между тем трудится по двадцать часов в сутки, ухаживая за больными в лазаретах. Видя самоотверженность доктора и Жана Тарру, Рамбер, когда у него появляется реальная возможность покинуть город, отказывается от этого намерения и примыкает к санитарным дружинам Тарру.

В самый разгар эпидемии, уносящей огромное количество жизней, единственным человеком в городе, довольным положением вещей, остаётся Коттар, поскольку, пользуясь эпидемией, сколачивает себе состояние и может не волноваться, что о нем вспомнит полиция и возобновится начатый над ним судебный процесс.

Многие люди, вернувшиеся из специальных карантинных учреждений, потерявшие близких, теряют рассудок и жгут свои собственные жилища, надеясь таким образом остановить распространение эпидемии. В огонь на глазах равнодушных владельцев бросаются мародёры и расхищают все, что только могут унести на себе.

Поначалу погребальные обряды совершаются при соблюдении всех правил. Однако эпидемия приобретает такой размах, что вскоре тела умерших приходится бросать в ров, кладбище уже не может принять всех усопших. Тогда их тела начинают вывозить за город, где и сжигают. Чума свирепствует с весны. В октябре доктор Кастель создаёт сыворотку в самом Оране из того вируса, который овладел городом, ибо этот вирус несколько отличается от классического его варианта. К бубонной чуме добавляется со временем ещё и чума лёгочная.

Сыворотку решают испробовать на безнадёжном больном, сыне следователя Отона. Доктор Риэ и его друзья несколько часов подряд наблюдают агонию ребёнка. Его не удаётся спасти. Они тяжело переживают эту смерть, гибель безгрешного существа. Однако с наступлением зимы, в начале января, все чаще и чаще начинают повторяться случаи выздоровления больных, так происходит, например, и с Граном. Со временем становится очевидным, что чума начинает разжимать когти и, обессилев, выпускать жертвы из своих объятий. Эпидемия идёт на убыль.

Жители города сначала воспринимают это событие самым противоречивым образом. От радостного возбуждения их бросает в уныние. Они ещё не вполне верят в своё спасение. Коттар в этот период тесно общается с доктором Риэ и с Тарру, с которым ведёт откровенные беседы о том, что, когда закончится эпидемия, люди отвернутся от него, Коттара. В дневнике Тарру последние строки, уже неразборчивым почерком, посвящены именно ему. Неожиданно Тарру заболевает, причём обоими видами чумы одновременно. Доктору не удаётся спасти своего друга.

Однажды февральским утром город, наконец объявленный открытым, ликует и празднует окончание страшного периода. Многие, однако, чувствуют, что никогда не станут прежними. Чума внесла в их характер новую черту — некоторую отрешённость.

Однажды доктор Риэ, направляясь к Грану, видит, как Коттар в состоянии помешательства стреляет по прохожим из своего окна. Полиции с трудом удаётся его обезвредить. Гран же возобновляет написание книги, рукопись которой приказал сжечь во время своей болезни.

Доктор Риэ, вернувшись домой, получает телеграмму, в которой говорится о кончине его жены. Ему очень больно, но он осознает, что в его страдании отсутствует нечаянность. Та же непрекращающаяся боль мучила его в течение нескольких последних месяцев. Вслушиваясь в радостные крики, доносящиеся с улицы, он думает о том, что любая радость находится под угрозой. Микроб чумы никогда не умирает, он десятилетиями способен дремать, а затем может наступить такой день, когда чума вновь пробудит крыс и пошлёт их околевать на улицы счастливого города.

Шкільний твір

Роман Альбера Камю "Чума" — це скупа розповідь, не тільки про епідемію жахливої хвороби, а в першу чергу про моральний вибір кожним із героїв твору свого місця в ситуації, коли існує реальна загроза смерті.

Події у місті Орані відбуваються 194. року. Який же рік мав на увазі автор? У роки Другої світової війни чи тоді, коли вона тільки-но закінчилася? Тоді назва "Чума" може означати не тільки конкретну хворобу. Вимикає асоціація з "коричневою чумою", що поширилася в Європі на початку 30-х років XX століття, прогриміла танками по всьому світу, знищуючи мільйони жителів, а потім недобитою до кінця змією заповзла в темні щілини зализувати рани й відновлювати сили.

За свідченням самого Камю, "Явний зміст "Чуми"" — це боротьба європейського Опору проти фашизму. "За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, від якої ми потерпали, атмосферу небезпеки й вигнання, в якій ми жили тоді. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування взагалі. Чума покаже моральне обличчя тих, кому минулої війни випало думати, мовчати і страждати".

Образ чуми — це не тільки символ війни. Це універсальна метафора зла. Герой роману інтелектуал Тару говорить: "Чума — не тільки хвороба, не тільки війна, це також смертні судові вироки, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безневинної дитини в лікарні, суспільство, влаштоване геть погано, так само як і спроби, всупереч опору влади, улаштувати його заново. " Мікроби чуми гніздяться повсюди, підстерігають кожен необережний крок людини, влади, суспільства. Усе людство в цілому й кожна людина зокрема може перебувати в стані "зачумленості". Того стану майже нікому не вдалося уникнути, але його треба долати, мобілізуючи волю, духовні й моральні сили особистості. Бути "зачумленим" — це не лише готовність убивати, а й непротистояння насильству, примирення з тими, що вбивають.

Прикладів такої "зачумленості" XX століття знає багато: фашистська Німеччина, більшовицький СРСР, червоний Китай. І як тільки люди доброї волі перемагають зло в одному місці, воно піднімає голову в іншому. Доктор Ріє переконаний, що "чума — це нескінченна поразка". Дослухаючись до радісних криків жителів Орана, яке нарешті звільнилося від хвороби, від кордонів навколо міста, Ріє думав, що радість знаходиться під постійною загрозою. Він знав те, про що забула ця щаслива юрма: "бацила чуми ніколи не вмирає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або в столі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і почне їх конати на вулиці щасливого міста".

Чума — це уособлення всесвітнього зла, яке повністю перемогти неможливо. Остаточна перемога над ним недосяжна, але усвідомлення цього не повинно паралізувати волю й розум людей, їхньої готовності до боротьби.

А. Камю шукає в людині сили, що піднімають супроти зла, і знаходить їх у самій природі людини, яка здатна кинути виклик Богові й Долі й одвічному хаосу.

Що, на думку А. Камю, може врятувати людство від чуми і від зла взагалі?

Альбера Камю ще за його життя часто називали філософом, але сам письменник так не вважав і скоріше волів називатися літератором. Головним предметом його творчості була людина, її психологія, поведінка в різних життєвих ситуаціях.

Письменник добре знав життя, бо виріс у кварталах алжирської бідноти, сам пробивав собі дорогу.

Навчався в Алжирському університеті, захоплювався філософією Шопенгауера, К'єркегора, Ніцше, зачитувався романами Достоєвського.

Пізніше Альбер Камю займається політичною діяльністю, вступає в компартію і активно виступає проти впливу фашизму на літературу, а в роки війни бере участь у роботі антифашистської підпільної організації "Комба". Він не рветься на вершину слави. Уже сама боротьба, прагнення дійти до вершини робить його щасливим.

У центрі всіх творів Альбер Камю ставить людину, яка обов'язково має діяти, приймати рішення, робити вибір. Його герої стоять на роздоріжжі й вирішують проблему власного індивідуального існування в моменти, коли спокійний плин життя порушується якоюсь кризовою ситуацією. Для жителів невеликого міста Орана цю кризову ситуацію створила чума. До цього люди живуть кожен сам по собі. Вони багато працюють, але думають тільки про комерцію і бариші, вечори просиджують у кав'ярнях, але розмови точаться лише про угоди, морські фрахти й дисконти. Здається, ніхто й ніщо не зможе об'єднати цих людей, що, мов далекі зірочки чи планети, крутяться кожен по своїй орбіті й навколо своєї осі.

Та чума, що стала загрозою кожному життю, поставила всіх перед вибором: позакривати вікна, двері, відгородитися від світу чи об'єднатися і всім разом протистояти злу. Звичайно, багато людей вибрали перший варіант, але більшість жителів зрозуміли, що перемогти епідемію вони зможуть тільки разом. Взаємодопомога, бажання підставити плече ближньому вирвали з обіймів смерті ціле місто.

Та були в Орані й такі люди, які на нещасті зуміли розбагатіти. Це контрабандисти, що таємними стежками привозили у місто товари й допомагали декому з городян вислизнути з міста. .

Кожен робив свій вибір. На цій землі існують лихо і жертви, і чесна, порядна людина не має права ставати на бік зла, в чому б воно не проявлялося. Треба чинити опір, навіть якщо для цього доводиться робити над собою неймовірні зусилля. Зло панує не там, де його аж занадто багато, а там, де люди не борються, не чинять йому опору. Альбер Камю у своїх творах учить нас пліч-о-пліч захищати добро, справедливість, людську гідність, разом протистояти злу і насильству.

Проблема вибору і її гуманістичне вирішення, тема перестороги в романі Альбера Камю "Чума"

1. Історія створення роману, тематика та проблематика твору.

2. Жанр, фабула, символічність назви.

3. Система образів у романі:

в) Раймон Рамбер;

4. Антигуманна та аморальна позиція Коттара та старого астматика.

5. Місце роману "Чума" у світовій літературі, його ідейна спорідненість з творами української літератури, з іншими видами мистецтва.

Найбільш визначним з художніх творів, написаних Камю, вважався його роман "Чума". Твір писався під час Другої світової війни і був опублікований вже після її закінчення, в 1947 році. Окремі фабульні мотиви і відгуки творчого задуму роману зустрічалися й у інших творах Камю, зокрема у збірці новел "Літо", у драмі "Калігула" та "Стан облоги". Помітну роль у формуванні творчого задуму роману відіграли й ті побутові деталі та спостереження, які запали в уяву письменника під час його перебування в Орані. Одним із таких яскравих вражень, зокрема, став образ "котячого дідка", який неодноразово згадував у романі і який мав реальну життєву основу: чудернацького старигана, який підманював котів, а потім плював їм на голови, Камю справді бачив на одній з вулиць Орану. Перший варіант назви твору появився в 1941 році: "Чума, або Пригода (роман)". Тоді ж Камю почав інтенсивно вивчати літературу, тематично пов'язану із характером творчого задуму. Камю працював над романом дуже ретельно, поступово розширивши коло персонажів, задіяних у сюжеті. Від одного варіанта рукопису до іншого змінились і плани письменника щодо композиційної побудови твору, деяких його фабульних мотивів і жанрової форми.

Жанр роману визначали як притча - це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору, це інакомислення. У притчах зосереджена певна моралізаторська ідея. Це - своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам. За жанром - роман-попередження, роман-пересторога. Хроніка датована досить точно - 194. рік. Це Друга світова війна. У цей час слово "чума" можна було почути де завгодно. "Коричнева чума" - так говорили про фашизм, та й зараз говорять. Крізь записи хроніки вимальовувався образ "історичної чуми". У романі чума ототожнювався з війною.

"В мире всегда была чума, всегда была война. И однако ж, и чума, и война, как правило, заставали людей врасплох". Отже, Чума - Війна - Зло - Абсурд.

"Чума" - це книга про тих, хто не підкорився, а не про тих, хто здався, книга про смисл існування, яке відшукувало серед безглуздого існуючого.

Метафізичного зла, невіддільного від буття

Трагічної "долі людської", бо зло нездоланне

Образ Чуми поставив перед героями такі запитання:

1. Що таке життя?

2. Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

3. Що значить людське щастя?

4. Що значить релігія?

Експозиція твору - хроніка тяжкого року в Орані. Пройшовши крізь міські ворота слідом за очевидцем того, як одного дня тут раптом вилізли з підвалів тисячі пацюків і спалахнула епідемія чуми, читач потрапив у сумні квартали, випалені сонцем.

Зав'язка - суперечка доктора Ріє з колегами і чиновниками, які не бажали глянути правді в обличчя і визнати, що вони мають справу з чумою.

Розвиток дії - створення санітарних дружин, спроби Рамбера втекти з Орана, досягнення чумою своєї вищої точки.

Кульмінація - винахід вакцини і врятування перших хворих.

Розв'язка - зняття санітарних кордонів, прихід до Орана першого потягу, смерть дружини лікаря, Ріє біля помираючого Тарру.

Фінал роману відкритий. Мабуть, через те, що знищити чуму неможливо, оскільки за певних умов вона знову повернеться

Фабульну основу роману склала розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглася у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, самотності і страху смерті. Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подано в їх послідовному часовому перебігу, при цьому навіть розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу. А саме: усі події, викладені у романі, розгорталися протягом одного року. П'ять частин, з яких складався роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксували усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявила свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охопили друга і третя частини роману, - це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени - у четвертій частині роману - показано, як поступово епідемія стабілізувалася, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількості своїх щоденних жертв. Нарешті на кінець грудня епідемія повністю зійшла нанівець.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка велася від особи оповідача і достатньо скрупульозно і послідовно фіксувала усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися вчинити цьому страшному лихові мешканці містечка. На перших сторінках роману цей оповідач не розкриває свого імені, але далі ми дізналися, що це один з головних героїв твору - лікар Бернар Ріє.

Образ лікаря став одним із центральних у творі. В романі він виступив як один з "літописців" - розповідачів, очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Він походив із родини робітників, у нього смертельно хвора дружина, дбайливо ставився до виконання своїх лікарських обов'язків. Моральну позицію

Ріє визначив абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розумів власну обмеженість і всю безперспективність боротьби з чумою і незважаючи на це без будь-яких вагань включився у цю боротьбу і боровся до кінця. Він здатний і на самопожертву, але у виконанні своїх обов'язків не бачив нічого героїчного.

Лікар розумів, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини герой вбачав у тому, щоб не зламатися перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хоча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існування кожного.

Жан Тарру - це також один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець чуми. Для нього чума - це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії, визнавши людське життя зачум-леним, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що внесло в життя людини страждання і смерть. Герой став на боротьбу з чумою, організувавши в місті санітарні дружини. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишала дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціював рішучі заходи, спрямовані на боротьбу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману розповів історію свого життя, яка пояснили його поведінку і характеризувала його світогляд. Дитинство і юнацькі роки літописця склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокурора і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу хлопцю довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах.

З того часу він зненавидів світ, в якому люди вбивали один одного, безглуздий світ жорстокості і насильства, який від того часу асоціював для нього з чумою, а стан людини, що визнала правомірність і зверхність над собою такого стану речей - зачумленим.

Раймон Рамбер - паризький журналіст. Він приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан міста і, можна сказати, випадково потрапив до карантину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольованого міста. У Парижі на нього чекала кохана жінка, і заради щастя з нею готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої закликав Ріє. Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу появилися в нього не від страху. До втечі його спонукало кохання, яке він вважав найбільшою цінністю у житті. Але, незважаючи на те, що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишатися байдужим до страждань ближнього.

Моральна позиція Рамбера також виявилася співзвучною поглядам Ріє та Тарру, але, на відміну від них, він прийшов до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.

Жозеф Гран уособлював світ "маленьких людей", посягання і думки яких не сягали далеких філософських узагальнень. З роману дізналися, що через відсутність коштів не отримав диплома, який би засвідчував його освіту. Коли запропонували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, погодився. З тих пір упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Він - людина безбарвна і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівався її повернути і написав роман. Гран, для якого недосконалість світу асоціював виключно з невпорядкованістю власної долі, включився у боротьбу проти чуми без пафосних декларативних заяв, розглядав її як закономірне продовження своєї повсякденної, рутинної роботи.

Отець Панлю - герой-ідеолог - посів у романі особливе місце. Теза про абсурдність світу для нього принципово неприйнятна. Тому чуму, як джерело безладдя, священик у перших своїх проповідях співвідносив з карою Божою, що її насилало небо на грішників.

Не всі герої твору виступили як ідейні однодумці. Контрабандист Коттар поділив тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізованого чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовували, оскільки виправдовували його діяльність і практично і теоретично. Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачумленості, який охопив місто, немовби вирівняв його з іншими мешканцями Орана. Саме з цих причин чума для нього - не загроза, а швидше - моральна союзниця, яка виправдала його дії і внесла сенс в його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас нужденного своєю самотністю вона обернула на спільника. Бо він явний спільник, спільник, задоволений своїм становищем. Герой - співучасник усього, що підмічав: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ. Коттар розумів, що повага і зацікавленість, яку виявили до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечив контрабандними товарами, тимчасова і зумовлена лише станом їхньої спільної зачумленості.

З цих причин (персональної зачумленості у світі, який прагнув позбавитися чуми) намагався позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкривав вогонь по перехожих, які в кінці роману раділи позбавленню міста від чуми.

Старий астматик - Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у романі. Хворий дідок, старий ядушник, як його назвав у романі оповідач, відносився до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей насправді дивний настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявилося, що свої безглузді і комічні вчинки кожного разу аргументував своєрідною життєвою філософією. Як вірити жінці, він ще замолоду мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогулянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції - далі подорожувати йому було не до снаги - і першим же поїздом повернувся додому. Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим способом життя, що за релігією перша половина людського життя - це сходження, а друга - спуск; коли почався цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларував позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постали перед суспільством. Філософія ядушника - це доведена до логічного кінця концепція "стороннього", абсурдизована позиція людини, що не визнала сенсу життя через його абсурдність, і зрештою довела власне існування до стану повної безглуздості.

Відголоски роману "Чума" можна зустріти і в українській літературі, де під поняттям "чума" зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як "Марія" Уласа Самчука, "Жовтий князь" В. Барки, "Сад Гетсиманський" І. Багряного.

На протяжении всей тысячелетней истории человечество освоило много страшных уроков. Вечные ценности оказались шаткими, человек — преисполненным эгоизма и непомерных желаний, природа — воплощением апокалипсиса. Но только XX век принес человечеству истинное понимание тщетности жизни. Вторая мировая война открыла и продемонстрировала самое страшное, что есть в природе человека, существа мыслящего. Поблекли иконы новой философии. Учение Ницше и Шопенгауэра дало уродливую недозрелую мораль. В таком случае образование новой концепции, которая оправдывала бы существование человека, стало совершенно необходимым. О своем новом духовном предводителе мир узнал в послевоенные годы. Им оказался французский мыслитель, прозаик, эссеист, публицист Альбер Камю. Нобелевская премия 1957 года в области литературы подтвердила статус писателя.
Известнейшее произведение Альбера Камю — роман-притча “Чума”. В романе, в буквальном смысле, рассказывается об ужасной эпидемии чумы в одном из городов французской Северной Африки, а в аллегорическом — о борьбе европейского движения Сопротивления против фашизма. Главным смыслом “Чумы” является борьба со всяким злом вообще. Нужно признать, что, в отличие, скажем, от Советского Союза, где борьба с фашизмом была действительно вопросом жизни и смерти, для жителей Европы участие в Сопротивлении было скорее делом чести и совести. Поэтому одной из основных проблем романа является проблема выбора между равнодушием и конформизмом, с одной стороны, и отчаянным стремлением к свободе, освобождению — с другой.
Роман “Чума” составлен в виде хроники. Автором этих событий является врач — доктор Рие. Он признает только факты, поэтому в его изложении события теряют примесь каких-либо художественных приукрашиваний. Вообще-то борьба с чумой — дело практически безнадежное. Трезво понимая это, доктор Рие ни на секунду не прекращает своей работы, рискуя собственной жизнью. Благодаря логике и серьезности доктора, мы видим реальную картину эпидемии.
Город заполнен крысами, которые переносят инфекцию и сами же мучительно умирают. Так же, как и крысы, умирают сотни людей, заразившись бациллами чумы. Продолжаются противоэпидемические мероприятия, людей уже хоронят в братских могилах, а местный транспорт (трамваи) становится средством для перевозки трупов. Естественно, что это ужасные картины. Но намного страшнее то, что городские жители, окруженные карантинными постами, внутренне меняются. У них появляется странное равнодушие к судьбе даже близких людей, они пытаются как можно безудержнее веселиться, будто это поможет избежать заражения или прогнать болезнь. Камю окончательно и бесповоротно утверждает: чума калечит не только тело, но и душу. Чума — это образ мышления, замкнутый на самом себе. При этом писатель соглашается, что люди по своей природе “скорее добрые, чем злые”, но духовная ценность также способна к разрушению. Единственно правильным должно быть противостояние злу, даже когда нет никаких перспектив и надежды на будущее. Вокруг доктора Рие собираются другие герои “Чумы” — Тарру, Рамбер, Гран. Эти люди тоже выполняют свой профессиональный и гражданский долг, пренебрегая собственной безопасностью, покоем в родном доме. Особенно интересна судьба парижского журналиста Рамбера, который, очутившись в зачумленном городе, сначала порывается выехать из него, вернуться домой, к любимой, но вскоре понимает, что может быть очень полезен именно здесь, в очаге эпидемии. Поэтому Рамбер остался работать в санитарной бригаде.
Альбер Камю был участником французского движения Сопротивления, и имел возможность на собственном опыте проследить закономерность развития эпидемии фашизма. Не зря писатель решил описать именно эпидемию чумы, так как возбудитель этой опасной болезни может в течение многих лет спокойно ждать своего часа, чтобы послать крыс издыхать на улицах счастливого города. В романе “Чума” эпидемия закончилась более или менее благополучно и жизнь пошла своим чередом. На самом же деле, каждый, кто остался жив, каждый, кого не коснулось черное крыло болезни, теперь до самой смерти будет помнить о чуме в этом городке и в своей жизни.
Чума всемирного зла притаилась где-то за высокими стенами современных городов. Она ждет своего часа, чтобы молниеносно распространиться по миру в виде войн, раздоров, эпидемий, экономических кризисов и т. п.
Какой совет можно дать человечеству, которое живет в ожидании чумы? Прислушаемся еще раз к голосу Альбера Камю: “Для человека без шор нет прекраснее зрелища, чем сознание единства с действительностью, которое побеждает”.

Камю А.

На протяжении всей тысячелетней истории человечество освоило много страшных уроков. Вечные ценности оказались шаткими, человек — преисполненным эгоизма и непомерных желаний, природа — воплощением апокалипсиса. Но только XX век принес человечеству истинное понимание тщетности жизни. Вторая мировая махаловка открыла и продемонстрировала самое страшное, что есть в природе человека, существа мыслящего. Поблекли иконы новой философии. Учение Ницше и Шопенгауэра дало уродливую недозрелую мораль. В таком случае образование новой концепции, которая оправдывала бы существование человека, стало совершенно необходимым. О своем новом духовном предводителе мир узнал в послевоенные годы. Им оказался французский мыслитель, прозаик, эссеист, публицист Альбер Камю. Нобелевская премия 1957 года в области литературы подтвердила статус писателя.
Известнейшее произведение Альбера Камю — роман-притча “Чума”. В романе, в буквальном смысле, рассказывается об ужасной эпидемии чумы в одном из городов французской Северной Африки, а в аллегорическом — о борьбе европейского движения Сопротивления против фашизма. Главным смыслом “Чумы” является борьба со всяким злом вообще. Нужно признать, что, в отличие, скажем, от Советского Союза, где борьба с фашизмом была реально вопросом жизни и смерти, для обитателей Европы участие в Сопротивлении было скорее делом чести и совести. Поэтому одной из основных проблем романа является проблема выбора между равнодушием и конформизмом, с одной стороны, и отчаянным стремлением к свободе, освобождению — с другой.
Роман “Чума” составлен в виде хроники. Автором этих событий является медик — эскулап Рие. Он признает только факты, поэтому в его изложении события теряют примесь каких-либо художественных приукрашиваний. Вообще-то борьба с чумой — дело практически безнадежное. Трезво понимая это, эскулап Рие ни на секунду не прекращает своей работы, рискуя собственной жизнью. Благодаря логике и серьезности доктора, мы видим реальную картину эпидемии.
Город заполнен крысами, которые переносят инфекцию и сами же мучительно умирают. Так же, как и крысы, умирают сотни людей, заразившись бациллами чумы. Продолжаются противоэпидемические мероприятия, людей уже хоронят в братских могилах, а местный транспорт (трамваи) становится средством для перевозки трупов. Естественно, что это ужасные картины. Но намного страшнее то, что городские обитатели, окруженные карантинными постами, внутренне меняются. У них появляется странное равнодушие к судьбе более того близких людей, они пытаются как можно безудержнее веселиться, будто это поможет избежать заражения или прогнать болезнь. Камю окончательно и бесповоротно утверждает: чума калечит не только тело, но и душу. Чума — это образ мышления, замкнутый на самом себе. При этом писатель соглашается, что люди по своей природе “скорее добрые, чем злые”, но духовная ценность также способна к разрушению. Единственно правильным должно быть противостояние злу, более того когда нет никаких перспектив и надежды на будущее. Вокруг доктора Рие собираются другие герои “Чумы” — Тарру, Рамбер, Гран. Эти люди тоже выполняют свой профессиональный и цивильный задолженность, пренебрегая собственной безопасностью, покоем в родном доме. Особенно интересна судьба парижского журналиста Рамбера, который, очутившись в зачумленном городе, сначала порывается уехать из него, вернуться домой, к любимой, но вскоре понимает, что может быть очень полезен как раз в этом месте, в очаге эпидемии. Поэтому Рамбер остался работать в санитарной бригаде.
Альбер Камю был участником французского движения Сопротивления, и имел вероятность на собственном опыте проследить закономерность развития эпидемии фашизма. Не бесполезно писатель решил описать как раз эпидемию чумы, так как возбудитель этой опасной болезни может в течение многих лет спокойно ожидать своего часа, чтобы послать крыс издыхать на улицах счастливого города. В романе “Чума” эпидемия закончилась более или менее благополучно и жизнь пошла своим чередом. На самом же деле, любой, кто остался жив, любой, кого не коснулось черное крыло болезни, теперь до самой смерти будет помнить о чуме в этом городке и в своей жизни.
Чума всемирного зла притаилась где-то за высокими стенами современных городов. Она ждет своего часа, чтобы молниеносно распространиться по миру в виде войн, раздоров, эпидемий, экономических кризисов и т. п.
Какой совет можно вручить человечеству, которое живет в ожидании чумы? Прислушаемся ещё раз к голосу Альбера Камю: “Для человека без шор нет прекраснее зрелища, чем сознание единства с действительностью, которое побеждает”.

Читайте также: