О чем чума альберт камю скорочено

Короткий переказ твору Чума (Альбер Камю)

Роман є свідчення очевидця, який пережив епідемію чуми, що вибухнула в 194 . році в місті Орані, типової французької префектурі на алжирському березі. Оповідання ведеться від імені доктора Бернара Ріе, керував протичумними заходами в зараженому місті.

Чума приходить в це місто, позбавлений рослинності і не знає співу птахів, несподівано. Все починається з того, що на вулицях і в будинках з'являються дохлі щурі. Незабаром вже щодня їх збирають по всьому місту тисячами, У перший же день навали цих похмурих провісників лиха, ще не здогадуючись про небезпеку, що загрожує місту катастрофі, доктор Ріє відправляє свою давно страждає якоюсь недугою дружину в гірський санаторій. Допомагати по господарству до нього переїздить його мати.

Першим помер від чуми воротар в будинку доктора. Ніхто в місті поки що не підозрює, що обрушилася на місто хвороба - це чума. Кількість хворих з кожним днем збільшується. Доктор Ріє замовляє в Парижі сироватку, яка допомагає хворим, але незначно, а незабаром і вона закінчується. Префектурі міста стає очевидна необхідність оголошення карантину. Оран стає закритим містом.

Одного разу ввечері доктора викликає до себе його давній пацієнт, службовець мерії на прізвище Гран, якого доктор через його бідності лікує безкоштовно. Його сусід, Коттар, намагався покінчити життя самогубством. Причина, що штовхнула його на цей крок, граніт не ясна, проте пізніше він звертає увагу доктора на дивну поведінку сусіда. Після цього інциденту Коттар починає виявляти в спілкуванні з людьми незвичайну люб'язність, хоча раніше був відлюдькуватим. У доктора виникає підозра, що у Коттар нечиста совість, і тепер він намагається заслужити прихильність і любов оточуючих.

Сам Гран - людина немолода, худорлявої статури, боязкий, насилу підбирає слова для вираження своїх думок. Однак, як потім стає відомо докторові, він протягом вже багатьох років у вільні від роботи години пише книгу і мріє скласти справді шедевр. Всі ці роки він відшліфовує одну-єдину, першу фразу.

На початку епідемії доктор Ріє знайомиться з приїхали з Франції журналістом Раймоном Рамбером і ще досить молодим, атлетичної статури людиною зі спокійним, пильним поглядом сірих очей на ім'я Жан Тарру. Тарру з самого свого приїзду в місто за кілька тижнів до подій, що розгортаються веде записну книжку, куди докладним чином вносить свої спостереження за жителями Орана, а потім і за розвитком епідемії. Згодом він стає близьким другом і соратником доктора і організовує з добровольців санітарні бригади для боротьби з епідемією.

З моменту оголошення карантину жителі міста починають відчувати себе, немов у в'язниці. Їм заборонено відправляти листи, купатися в морі, виходити за межі міста, що охороняється озброєними правоохоронцями. У місті поступово закінчується продовольство, чим користуються контрабандисти, люди подібні Коттар; зростає розрив між бідними, вимушеними тягнути жебрацьке існування, і заможними жителями Орана, які дозволяють собі купувати на чорному ринку втридорога продукти харчування, розкошувати в кафе і ресторанах, відвідувати розважальні заклади. Ніхто не знає, як довго триватиме весь цей жах. Люди живуть одним днем.

Рамбер, відчуваючи себе в Орані чужим, рветься до Парижа до своєї дружини. Спочатку офіційними шляхами, а потім за допомогою Коттар і контрабандистів він намагається вирватися з міста. Доктор Ріє між тим працює по двадцять годин на добу, доглядаючи за хворими в лазаретах.Бачачи самовідданість доктора і Жана Тарру, Рамбер, коли в нього з'являється реальна можливість покинути місто, відмовляється від цього наміру і примикає до санітарних дружинам Тарру.

У самий розпал епідемії, яка забирає дуже багато життів, єдиною людиною в місті, задоволеним станом речей, залишається Коттар, оскільки, користуючись епідемією, сколочує собі стан і може не хвилюватися, що про нього згадає поліція і відновиться розпочатий над ним судовий процес.

Багато людей, які повернулися з спеціальних карантинних установ, що втратили близьких, втрачають розум і палять свої власні житла, сподіваючись таким чином зупинити поширення епідемії. У вогонь на очах байдужих власників кидаються мародери і грабують усе, що тільки можуть понести на собі.

Спочатку похоронні обряди відбуваються при дотриманні всіх правил. Однак епідемія набуває такого розмаху, що незабаром тіла померлих доводиться кидати в рів, цвинтар уже не може прийняти всіх покійних. Тоді їх тіла починають вивозити за місто, де і спалюють. Чума лютує з весни. У жовтні доктор Кастель створює сироватку в самому Орані з того вірусу, який оволодів містом, бо цей вірус дещо відрізняється від класичного його варіанту. До бубонної чуми додається згодом ще й чума легенева.

Сироватку вирішують випробувати на безнадійному хворому, сина слідчого Вогонь. Доктор Ріє і його друзі кілька годин поспіль спостерігають атонію дитини. Його не вдається врятувати. Вони важко переживають цю смерть, загибель безгрішного істоти. Проте з настанням зими, на початку січня, все частіше і частіше починають повторюватися випадки одужання хворих, так відбувається, наприклад, і з Гран. З часом стає очевидним, що чума починає розтискати кігті і, знесилена, випускати жертви зі своїх обіймів. Епідемія йде на спад.

Жителі міста спочатку сприймають цю подію самим суперечливим чином. Від радісного збудження їх кидає у відчай. Вони ще не цілком вірять у свій порятунок. Коттар в цей період тісно спілкується з доктором Ріє і з Тарру, з яким веде відверті бесіди про те, що, коли закінчиться епідемія, люди відвернуться від нього, Коттар. У щоденнику Тарру останні рядки, вже нерозбірливим почерком, присвячені саме йому. Несподівано Тарру захворює, причому обома видами чуми одночасно. Доктору не вдається врятувати свого друга.

Одного разу лютневим зранку місто, нарешті оголошений відкритим, радіє і святкує закінчення страшного періоду. Багато хто, однак, відчувають,

Роман представляет собой свидетельство очевидца, пережившего эпидемию чумы, разразившейся в 194. году в городе Оране, типичной французской префектуре на алжирском берегу. Повествование ведётся от лица доктора Бернара Риэ, руководившего противочумными мероприятиями в заражённом городе.

Чума приходит в этот город, лишённый растительности и не знающий пения птиц, неожиданно. Все начинается с того, что на улицах и в домах появляются дохлые крысы. Вскоре уже ежедневно их собирают по всему городу тысячами, В первый же день нашествия этих мрачных предвестников беды, ещё не догадываясь о грозящей городу катастрофе, доктор Риэ отправляет свою давно страдающую каким-то недугом жену в горный санаторий. Помогать по хозяйству к нему переезжает его мать.

Первым умер от чумы привратник в доме доктора. Никто в городе пока не подозревает, что обрушившаяся на город болезнь — это чума. Количество заболевших с каждым днём увеличивается. Доктор Риэ заказывает в Париже сыворотку, которая помогает больным, но незначительно, а вскоре и она заканчивается. Префектуре города становится очевидна необходимость объявления карантина. Оран становится закрытым городом.

Однажды вечером доктора вызывает к себе его давний пациент, служащий мэрии по фамилии Гран, которого доктор по причине его бедности лечит бесплатно. Его сосед, Коттар, пытался покончить жизнь самоубийством. Причина, толкнувшая его на этот шаг, Грану не ясна, однако позже он обращает внимание доктора на странное поведение соседа. После этого инцидента Коттар начинает проявлять в общении с людьми необыкновенную любезность, хотя прежде был нелюдимым. У доктора возникает подозрение, что у Коттара нечиста совесть, и теперь он пытается заслужить расположение и любовь окружающих.

Сам Гран — человек пожилой, худощавого телосложения, робкий, с трудом подбирающий слова для выражения своих мыслей. Однако, как потом становится известно доктору, он в течение уже многих лет в свободные от работы часы пишет книгу и мечтает сочинить поистине шедевр. Все эти годы он отшлифовывает одну-единственную, первую фразу.

В начале эпидемии доктор Риэ знакомится с приехавшим из Франции журналистом Раймоном Рамбером и ещё довольно молодым, атлетического сложения человеком со спокойным, пристальным взглядом серых глаз по имени Жан Тарру. Тарру с самого своего приезда в город за несколько недель до разворачивающихся событий ведёт записную книжку, куда подробнейшим образом вносит свои наблюдения за жителями Орана, а затем и за развитием эпидемии. Впоследствии он становится близким другом и соратником доктора и организует из добровольцев санитарные бригады для борьбы с эпидемией.

С момента объявления карантина жители города начинают ощущать себя, словно в тюрьме. Им запрещено отправлять письма, купаться в море, выходить за пределы города, охраняемого вооружёнными стражами. В городе постепенно заканчивается продовольствие, чем пользуются контрабандисты, люди вроде Коттара; возрастает разрыв между бедными, вынужденными влачить нищенское существование, и состоятельными жителями Орана, позволяющими себе покупать на чёрном рынке втридорога продукты питания, роскошествовать в кафе и ресторанах, посещать увеселительные заведения. Никто не знает, как долго продлится весь этот ужас. Люди живут одним днём.

Рамбер, чувствуя себя в Оране чужим, рвётся в Париж к своей жене. Сначала официальными путями, а затем при помощи Коттара и контрабандистов он пытается вырваться из города. Доктор Риэ между тем трудится по двадцать часов в сутки, ухаживая за больными в лазаретах. Видя самоотверженность доктора и Жана Тарру, Рамбер, когда у него появляется реальная возможность покинуть город, отказывается от этого намерения и примыкает к санитарным дружинам Тарру.

В самый разгар эпидемии, уносящей огромное количество жизней, единственным человеком в городе, довольным положением вещей, остаётся Коттар, поскольку, пользуясь эпидемией, сколачивает себе состояние и может не волноваться, что о нем вспомнит полиция и возобновится начатый над ним судебный процесс.

Многие люди, вернувшиеся из специальных карантинных учреждений, потерявшие близких, теряют рассудок и жгут свои собственные жилища, надеясь таким образом остановить распространение эпидемии. В огонь на глазах равнодушных владельцев бросаются мародёры и расхищают все, что только могут унести на себе.

Поначалу погребальные обряды совершаются при соблюдении всех правил. Однако эпидемия приобретает такой размах, что вскоре тела умерших приходится бросать в ров, кладбище уже не может принять всех усопших. Тогда их тела начинают вывозить за город, где и сжигают. Чума свирепствует с весны. В октябре доктор Кастель создаёт сыворотку в самом Оране из того вируса, который овладел городом, ибо этот вирус несколько отличается от классического его варианта. К бубонной чуме добавляется со временем ещё и чума лёгочная.

Сыворотку решают испробовать на безнадёжном больном, сыне следователя Отона. Доктор Риэ и его друзья несколько часов подряд наблюдают агонию ребёнка. Его не удаётся спасти. Они тяжело переживают эту смерть, гибель безгрешного существа. Однако с наступлением зимы, в начале января, все чаще и чаще начинают повторяться случаи выздоровления больных, так происходит, например, и с Граном. Со временем становится очевидным, что чума начинает разжимать когти и, обессилев, выпускать жертвы из своих объятий. Эпидемия идёт на убыль.

Жители города сначала воспринимают это событие самым противоречивым образом. От радостного возбуждения их бросает в уныние. Они ещё не вполне верят в своё спасение. Коттар в этот период тесно общается с доктором Риэ и с Тарру, с которым ведёт откровенные беседы о том, что, когда закончится эпидемия, люди отвернутся от него, Коттара. В дневнике Тарру последние строки, уже неразборчивым почерком, посвящены именно ему. Неожиданно Тарру заболевает, причём обоими видами чумы одновременно. Доктору не удаётся спасти своего друга.

Однажды февральским утром город, наконец объявленный открытым, ликует и празднует окончание страшного периода. Многие, однако, чувствуют, что никогда не станут прежними. Чума внесла в их характер новую черту — некоторую отрешённость.

Однажды доктор Риэ, направляясь к Грану, видит, как Коттар в состоянии помешательства стреляет по прохожим из своего окна. Полиции с трудом удаётся его обезвредить. Гран же возобновляет написание книги, рукопись которой приказал сжечь во время своей болезни.

Доктор Риэ, вернувшись домой, получает телеграмму, в которой говорится о кончине его жены. Ему очень больно, но он осознает, что в его страдании отсутствует нечаянность. Та же непрекращающаяся боль мучила его в течение нескольких последних месяцев. Вслушиваясь в радостные крики, доносящиеся с улицы, он думает о том, что любая радость находится под угрозой. Микроб чумы никогда не умирает, он десятилетиями способен дремать, а затем может наступить такой день, когда чума вновь пробудит крыс и пошлёт их околевать на улицы счастливого города.

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Це сталося після Другої світової війни у невеличкому приморському місті Орані. Раптом скрізь стали з'являтися пацюки, та ще й хворі — конали на очах. Ось уже вісім тисяч здохлих пацюків підрахували. Помер старий воротар у домі лікаря Ріс. Симптоми схожі на чуму: підвищена температура, збільшення лімфатичних вузлів. Але поважні громадяни ніяк не хочуть визнати, що у місті чума. Мешканців міста заспокоюють. Кажуть, що у лікарнях усе зроблено, щоб лікувати тих, хто захворів. Про епідемію у газетах та листівках не йдеться. Сироватки для щеплень у місті нема.

Люди під час чуми живуть так, ніби нічого не сталося. Ніхто не хоче повірити у чуму, яка може зруйнувати усі плани.

Та ось нарешті було визнано, що у місті епідемія. Усі контакти із зовнішнім світом було обірвано. Не можна було листуватися: зараза. Телефонний зв'язок обірвався: перевантаження. Ще якось працював телеграф. Люди були у розпачі. Вирок влади був такий: виїхати з міста не можна. Якщо хтось хоче повернутися, нехай повертається, але зворотного шляху немає.

Постачання міста дуже зменшилося. Бензину не було, автомобілі зникли з вулиць. Багато працівників зосталися без роботи. У кінотеатрах ішли старі фільми, але люди ходили їх дивитися — з нудьги.

Більшість старанно вдавала, що нічого не сталося. Жителі міста намагалися жартувати, сиділи у кафе, спілкувалися. Деякі кафе викинули гасло: "Більше п'єш — мікроба вб'єш!"

Журналіст Рамбер, що випадково опинився у місті, дуже страждає від розлуки зі своєю нареченою. Вона живе у Парижі. Рамбер просить, щоб лікар Ріс дав йому довідку, що журналіст не хворий на чуму. Нехай його відпустять до коханої. Але Ріє відмовляє. Якщо відпустити Рамбера, то за ним підуть інші. Не можна бути впевненим, що хтось із них уже не несе в собі чуму.

• Чума (повний текст) ▲ читається за 2 вечори
• Чума (інший варіант переказу) ▲ читається за 32 хвилини
• Чума (переказ скорочено) ▲ читається приблизно за годину
• Чума (скорочено) ▲ читається трохи більше, ніж за 3 години
• Ще 2 твори скорочено →

• "Чума" (шкільні твори)
• "Чума" (реферати)
• Чому журналіст Рамбер вирішив залишитися у місті, охопленому чумою?(та інші запитання)
• Біографія Альбера Камю

Ріє працює у лазареті. Щоденно він бачить, як матері плачуть над дітьми, у яких побачили відразливі червоні пухирі — ознаку чуми. Ріє вже не має сили співчувати.

Панотець Панлю на недільній проповіді проголосив, що чума — це кара Господня за гріхи. У місті оселився жах.

Письменник Гран рятується від жаху творчістю. Він працює над кожним реченням у рукопису — це допомагає йому не думати про небезпеку.

Ресторани переповнені. Ніхто не шкодує грошей на дорогі вина та вишукану їжу. Всі немов гоняться за останнім промінцем життя. По бульварах гуляють закохані.

Лікар Ріє не припиняє своєї праці: "Може, вона й безглузда, але він повинен протистояти — це єдиний сенс життя!" Старий Кастель намагається зробити нову сироватку для щеплень. У місті починають діяти санітарні дружини. Не можна сидіти склавши руки! Треба чинити опір чумі, хоча б для того, щоб зберегти свою людську гідність.

Між Рамбером та Ріє спалахує філософська суперечка: що важливіше — праця (обов'язок) чи кохання?

Але попри всі філософські бесіди та людські зусилля чума все поширюється. Здіймається безжалісний вітер. Починаються пожежі. Дехто сам підпалює свій будинок, гадаючи, що полум'я знищить хворобу.

Не було можливості поховати померлих пристойно, трупи кидали у рівчак. Вивозили їх уже без домовин, у трамваях. Дехто з рідних встигав кинути у вікно трамвая квіти — останній привіт. Отак їхали містом трамваї — з трупами та квітами.

Потроху люди звикали до відчаю. Це бентежило лікаря Ріє, він вважав, що звичка до відчаю гірша за сам відчай.

Люди були немов сонні. Вони відчували, що вже краще померти, ніж (гак існувати. Ніхто вже не сподівався на зустріч з коханим, на повернення колишнього життя.

Але чума ще й об'єднувала усіх індивідуалістів. Спільна біда — все ж спільна.

Люди не замикаються у своїх оселях. Вони ходять у театр — це немов виклик долі. Нарядно вдягнена публіка слухає оперну арію, та раптом актор падає — смерть на сцені.

Нарешті була готова сироватка Кастеля. Її випробували на маленькому хлопчикові, синові слідчого. Дитина довго та нестерпно страждала та все ж померла.

— Я не можу сприйняти того Божого світу, де мучать дітей! — вигукує лікар.

У місті з'являються різні пророки. Вони посилаються на Нострадамуса та намагаються вичислити термін скінчення чуми.

Поміж бідних та багатіїв зростає напруження. Бідні ледве животіють, а багатії шукають собі розвага.

Та ось нарешті чума забирається з міста. Чума пішла, але проблеми лишилися. Як казав один старий: "Хіба не все наше життя — чума?"

Повість Альбера Камю є розгорнутою метафорою життя як чуми, де кожний повинен зробити свій вибір.

Частина перша

Події відбуваються за часів післявоєнного періоду Другої світової війни у місті Оран. Нічого не передвіщувало біди, та одного квітневого ранку лікар Ріє вийшов зі свого будинку і перечепився об мертвого щура. Потім він помітив не одного такого трупа і зрозумів, що це не до добра.

Лікаря Бернара Ріє спантеличила раптова смерть воротаря. Він оглянув тіло і виявив усі симптоми чуми. Люди не визнають, що місто охопила чума, і самі себе заспокоюють.

Але люди почали сильно хворіти, у них була гарячка, збільшувались лімфатичні вузли. Деякі помирали, не витримавши мук. Лікарі занепокоїлись і почали брати аналізи. Виявилось, що здогадки Ріє були правильними – у місті запанувала чума. Ця новина здивувала всіх, і люди ходили у шоці, не здогадуючись, що ж робити далі.

Незадовго до цього у Орані з’явився Жан Тарру, який занотовував усі події до свого щоденника. Місцева преса тим часом натякала у статтях, що місто в небезеці. Людей попереджували про можливість захворіти, тому наполягали негайно повідомляти лікаря, якщо хтось захворів. Місцева влада розірвала усі зв’язки із зовнішнім світом, не можна було листуватися, виїжджати з міста, але повернутися до міста було можна.

Люди намагалися вдавати, що нічого не сталося, і ходили у кафе, музеї, театри, кінотеатри, незважаючи на переповнені хворими лікарні.

Після тридцяти смертей за один день влада оголосила епідемію чуми. Місто стало закритим.

Частина друга

Хтось послав запит, чи можуть повернутися до міста ті, хто виїхав з нього до цього. Старенька місіс Кастель виїхала з міста до епідемії, але повернулася до міста, щоб бути назавжди з ним. Чума змінювала людей і їх почуття, вони передивлялись кожну сторіночку свого життя. Журналіст Рамбер сумував ще більше, усвідомлюючи, що кохана у іншому місті.

Газети щодня публікували статистичні дані про кількість померлих. Коли позначка дійшла до трьохсот, люди занепокоїлись. Вони почали економити усі ресурси: пальне, їжу тощо.

Журналіст Рамбер прибув до міста з Парижу, щоб писати статті про побут арабів, а коли дізнався про чуму в місті, то назад не було дороги. У нього залишилася вдома кохана, і він слізно просить лікаря Ріє дозволити покинути Оран. Та лікар не дозволив йому, розуміючи, що цим спровокує інших на втечу.

Минув місяць від закриття міста. Отець Панлю проголосив промову в церкві, що цю чуму оранці накликали самі на себе, що це кара Божа за гріхи. Після цього виступу люди ще гостріше стали сприймати дійсність. Вони почали боротися з епідемією. Рамбер також не покидав надії вибратися з міста, він спробував усі офіційні способи, але не зміг покинути Оран. Жан Тарру продовжував вести хронологію: якщо раніше була лише бубонна чума (запалення лімфовузлів), то тепер до неї додалася й легенева. Раніше Тарру описував, як дідок плював у котів, але зараз дідові ні в кого плюватись, бо усіх котів розстріляли як носіїв бліх. Жан Тарру домовився з лікарем Ріє, і вони створили ще кілька санітарних бригад. Старий Кастель намагався створити антидот від чуми.

Рамбер перейшов до інших, неофіційних методів. Він домовився з Коттаром, який саме в той час займався контрабандою, про втечу. Та щось пішло не так, і знайомі Коттара, які мали вивезти журналіста, не прийшли. Дізнавшись, що у Ріє дружина лікується в санаторії за межами Орану, Рамбер пропонує лікареві працювати разом, поки не трапиться нагода вибратися з міста.

Частина третя

У середині серпня розпочалася посуха, піднявся вітер. До цього чума панувала на околицях, а тепер від неї страждають і центральні жителі міста. Ті вулиці, які були найбільше заражені, оточили і випускали звідти лише на роботу. Люди почали божеволіти та підпалювати будинки, щоб знищити хворобу, здійснювати напади та стріляти, з’явилися випадки мародерства. Через це влада оголосила комендантську годину в Орані.

Разом із зростанням кількості смертей зросла і потреба у похоронах. Але поховальний обряд проводили не так, як звичайно, бо була недостача харчів, домовин, тканин і навіть місця на цвинтарі. Згодом людей почали хоронити у ровах, спалювати у сміттєспалювальній печі, а трупи звозилися громадським транспортом.

Оранці вже звикли до відчаю, і лікар Ріє вважав, що у цьому головна біда мешканців міста.

Частина четверта

Уже настала осінь. Люди почали байдужіти до статистики померлих, чума стала звичною річчю. Ріє став часто говорити про свою дружину, а згодом зателефонував у санаторій і дізнався, що їй гіршає. Лікар вже не рятував людей, а просто ізолював, бо був знесилений від боротьби з пошестю і не мав вакцини.

Усі в Орані були втомлені: чума зжирала їх життєві сили. Лише Коттар був сповнений енергії. Він вважав, що давно треба було послати на людей чуму, щоб вони нарешті об’єдналися, бо й дійсно, народ був стурбований загальною бідою.

У жовтні Кастель створив нову сироватку. Її випробували на сині слідчого Оттона, але після довгого лікування всі зрозуміли, що випадок безнадійний. Зранку до хлопчика завітали усі: Ріє, Тарру, отець Панлю, Кастель, Гран і Рамбер, щоб подивитися чи є результат від щеплення. Хлопчик помер у страшних конвульсіях. Ріє був у розпачі.

Після своєї проповіді отець пішов додому, а зранку відчув, що його лихоманить. Стара пані, з якою він мешкав, побачила, що він захворів. Панлю відправили до лазарету. Ріє, оглянувши отця, здивувався, бо у того не було симптомів чуми. Наступного дня отець Панлю помер.

У грудні, ближче до Різдва, Гран не з’явився вчасно, тому Ріє і Тарру пішли його шукати. Він стояв коло магазину і плакав, бо сумував за своєю Жанною. Лікар відвів його додому та оглянув, Ріє зрозумів, що хвороба прогресує. Ріє зробив Гранові щеплення і надвечір йому стало набагато краще. Лікар був здивований. Потім сталося ще декілька таких одужань. Статистика повідомляла, що смертність зменшилась.

Частина п’ята

Хоч з’являлися випадки видужання, люди ще не вірили, що все може закінчитись. Сироватка Кастеля зцілювала все більше і більше оранців. Поступово в людей почалася з’являтись надія. Згодом місцева влада оголосила про завершення епідемії, але з ціллю запобігання нової хвилі захворювань залишила місто закритим ще на два тижні.

Раптово занедужав Тарру. Це здивувало Ріє, бо епідемія вже закінчилася, але він відправив хворого до лазарету. Лікар довго боровся, але нічого не зміг зробити, і Тарру помер. Наступного дня Ріє дізнався, що померла і його кохана дружина.

У лютому нарешті відкрили Оран. Люди зустрічали одне одного с посмішками, обіймалися, цілувалися. Дехто нарешті побачив свою половинку. Це був апогей радості оранців. Рамбер нарешті зустрівся з дружиною, яка приїхала з Парижу.

І хоч усі святкували, лікар продовжував працювати. Він вирішив завітати до Коттара, але його не пропустила поліція. Правоохоронці сказали, що хтось стріляє з вікна. Ріє зрозумів, що то Коттар.

Знесилений Ріє вирішив написати цю хроніку подій.

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Якщо вільно зобразити ув'язнення через інше ув'язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194. року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на узбережжі.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба.

Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об'їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір'я.

По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв'ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

• Чума (повний текст) ▲ читається за 2 вечори
• Чума (стислий переказ) ▲ читається за 4 хвилини
• Чума (виклад змісту) ▲ читається за 9 хвилин
• Чума (інший варіант переказу) ▲ читається за 32 хвилини
• Ще 2 твори скорочено →

• "Чума" (шкільні твори)
• "Чума" (реферати)
• Чому журналіст Рамбер вирішив залишитися у місті, охопленому чумою?(та інші запитання)
• Біографія Альбера Камю

— Авжеж, — відповів той.

— Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне.

— Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, по-моєму, для такого звинувачення нема достатніх підстав.

Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звинувачення підстав нема; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не пом'якшуючи.

— Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом'якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що їх маю.

— Мова, гідна Сен-Жуста, — посміхнувся журналіст. Не підвищуючи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на цьому, а говорить просто мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши в плечі шию, позирав на лікаря.

— Гадаю, я вас зрозумів, — нарешті промовив він і підвівся. Лікар провів його до порога.

— Дякую, що ви так дивитеся на речі. Рамбер нетерпляче повів плечем.

— Розумію, — сказав він, — вибачте, що потурбував вас. Лікар потиснув йому руку й сказав, що можна було зробити цікавий репортаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів.

— Ого! — вигукнув Рамбер. — Справді цікаво!

О сімнадцятій, знову вирушаючи в об'їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але худим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів — ті мешкали на останньому поверсі в його кам'яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, що конав на приступці коло його ніг. Він спокійно і проникливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів — цікава штука.

— Так, — згодився Ріє, — але зрештою це починає дратувати.

— Хіба що з одного погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі. Але я вважаю цей факт цікавим, атож, безперечно, цікавим.

Тарру провів рукою по чубові, відкидаючи його назад, глянув знову на щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє.

— Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря.

Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили вже про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз припинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло.

Через деякий час виявляється, що воротар Мішель захворів на чуму. Незабаром він помирає.

Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку.

Але ще багатьом із нас — не одним тільки воротарям та біднякам — судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший. Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми.

Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарру, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки.

В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких часів. Але йдеться про хроніку Дуже своєрідну, ніби автор навмисне поставив собі за мету все здрібнювати. На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що взагалі не має історії. Певне, можна тільки жалкувати про цю упередженість і запідозрити душевну черствість.

Автор звертається до нотаток Жана Тарру.

І все ж таки його нотатки можуть поповнити хроніку тієї доби силою-силенною другорядних подробиць, що, проте, мають свою вагу; навіть більше, сама їхня своєрідність не дозволяє нам судити з нальоту про цю, безперечно, цікаву постать.

Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті.

У кожному разі, в записниках Тарру є згадка про історію зі щурами. Відтоді в записниках Тарру з'являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку, що вже посіяла серед людей тривогу. Після запису про дідка, який терпеливо й далі вдосконалює своє прицільне плювання, оскільки після зникнення щурів знову з'явилися коти, Тарру додає, що можна вже назвати з десяток випадків тієї лихоманки, що звичайно закінчується смертю.

Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру в кількох рядках. Як на самого оповідача, портрет цей досить точний.

"На вигляд років тридцяти п'яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сицилійського селянина — такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

Хода прудка. Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неуважно і дуже часто забуває виключити стрілку повороту, навіть повернувши в потрібному напрямку. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу".

Через кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега.

— Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? — спитав він.

— Хочу дочекатися наслідку аналізів.

— А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостерігав кілька випадків у Парижі. Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка — це свята святих; жодної паніки. головне — без паніки. А потім один колега мені сказав: "Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла". Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє знаєте це не гірше за мене.

Слово "чума" прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше, що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і наших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мовчав, перебуваючи між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: "Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя". І справді війна — це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй тривати довго. Взагалі дурість — річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші співгромадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непомірне з людиною, тим-то і вважається, що лихо — це щось нереальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди.